Україна пам'ятає - світ визнає

Крижаний горевій –

зброя сили лихої:

Осипається листя,

укриває поля,

Над скорботним безмежжям

України Святої

Віє Голоду Пам`ять,

завмирає земля...

 Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, як голод 30-х років, історія України не знала. Те, що відбулося у 32-33-х роках в Україні не знайшло жодного відображення в документах офіційних установ. Причина в тому, що Сталін наказав ставитися до голодомору, як до неіснуючого явища. Навіть у протоколах політбюро слово "голод ”  не згадується.

Громада села годиною - реквієм вшанувала пам'ять невинно убитих.

 

день гідності та свободи

Він ішов, з щитом і палаючим серцем.
Вірою в свободу і гідність.
В нове життя.
І засяяло світло, тіло впало, пробите кулею.
Для нього настало нове життя і його ...понесло.
Стало легко і світло...
Майдан залишився внизу, а він полетів наче птах, зробивши свою справу, знаючи, що все буде добре...

 

Хто такий Януш Корчак ?

Януш Корчак (Janusz Korczak; справжнє ім’я – Ґенрік Ґольдшмідт (Henryk Goldszmit); 1878–1942) – видатний польський педагог, письменник, лікар і громадський діяч.

Януш Корчак, справжнє ім’я — Ґенрик Ґольдшміт (у метриці — Ґерш Ґольдшміт) — за його власними словами, “лікар за освітою, педагог волею випадку, письменник за покликанням і психолог із необхідності”. Людина, яка іще за життя стала легендою. Письменник, філософ і практик — педагог та психолог, який на багато десятиліть випередив свій час.

 

Здається, немає в світі людини, яка б не знала про жертовний подвиг вихователя, який пішов на жахливу смерть заради дітей і разом з дітьми. Цей вчинок польського педагога – найвищий прояв любові до дітей, підтримки в найважчі хвилини їхнього такого короткого життя.

Цьому передувала щоденна багаторічна праця в дитячих таборах, в “Будинку сиріт”, інтернаті “Наш будинок”, створених ним у Варшаві, де знайшли притулок діти вулиці – обездолені, важковиховувані, які мало кому були потрібні в цьому житті. З лікаря-педіатра Януш Корчак виростає в талановитого педагога, чуйного вихователя і старшого товариша дітей.

Головна педагогічна ідея Януша Корчака – це дитина як повноцінна людина і особистість, а тому завдання виховання він вбачав у вільному і гармонійному розвитку її здібностей, формуванні в дусі ідеалів добра, свободи та краси шляхом пробудження бажання до самопізнання, самооцінки та самовдосконалення.
Кожен, хто прочитав його книги, написані для дітей (або — для дітей і для дорослих одночасно), в першу чергу — “Пригоди короля Мацюся “, “Коли я знову стану маленьким”, “Кайтусь-чарівник”, а також “дорослі” книги — “Весела педагогіка”, “Як любити дитину”, “Правила життя”, “Право дитини на повагу” — кожен, незалежно від віку, відчуває, яким близьким, навіть рідним, став йому автор цих рядків і думок.
1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна, і польська держава припинила своє існування. Незабаром у Варшаві та інших польських містах організували гетто. 1940 року Будинок сиріт переселяється у Варшавське гетто.
1942 року в чотириповерховому будинку на Хлодній вулиці Варшавського гетто, де розташувався Будинок сиріт, шестидесятичотирирічний лікар, педагог і письменник Януш Корчак почав вести щоденник.Щоденник Януша Корчака — це книжка, написана людиною, яка чудово усвідомлювала, що на неї чекає попереду, і яка прийняла рішення, змінити яке неможливо. Рішення було простим — залишитися з дітьми. Коли він зрозумів, що життя вже склалося і доля визначена? Коли молодим лікарем прийшов у лазарет для дітей із бідних сімей? Коли заснував Будинок сиріт? Найголовніші рішення накопичуються в душі непомітно і вперто, з дня у день, із року в рік, і потім «раптом» наступає той день, коли стає ясно — усе вже вирішено, і пізно щось змінювати. І ось Януш Корчак, автор веселих і мудрих книжок, в яких він розповідав світу про дітей, пише свою останню книжку в гетто. Він навіть не сподівається, що ці тоненькі зошити в блакитних обкладинках уникнуть тієї долі, що визначена йому та дітям. Він пише не для повчання людства, а керуючись бажанням в останні тижні, що залишилися йому, вкотре утвердитися у своєму рішенні та своїй вірі. Вірі в те, що людина має право бути сама собою — бути вільною, і вік тут значення не має
У дитині він завжди бачив людину, а не його напівфабрикат. Він міг визнавати і почувати волю і розум у маляті, яка не хоче пити молоко з пінкою, у грубуватому підлітку: «Сто дітей... сто людей, які не колись там, не ще… не завтра, а вже... зараз... люди». Він бачив своє призначення вихователя в тому, щоб допомогти дітям збутися, реалізуватися. Корчак завжди знав, що життя — досить жорстока штука. Все життя він учив дітей жити — а тепер він має навчити їх умирати.
Корчак повів колону до вагонів, тримаючи найменшого на руках, іншого за руку, інші вихованці не плакали. Колона йшла в зразковому порядку, із прапором попереду.

Чи обдурив Корчак дітей, сказавши, що їх просто перевозять до іншого місця? Навряд чи. Він ніколи не обманював дітей, та й ті не повірили б йому. Чи зміг він в останні години дати свій останній урок на немислиму для вчителя тему: що таке смерть і як умирати гідно? Ми цього ніколи не довідаємося... Та хоч що там було, Старий Лікар був і залишався для них великим авторитетом, і вони пішли за ним без сліз, так, як він велів.